До редакції нещодавно надійшов лист нашої постійної читачки з Водяного Інни Котенко, яка запропонувала висвітлити її особисті спогади про легендарну особистість — нашого земляка родом з с. Товмач Никифора Бойкиню. Заглибитися у спогади про минуле її спонукала опублікована інформація про нього в традиційній рубриці «Цей тиждень в історії Шполянщини». Ось що пам’ятає Інна Кузьмівна про відомого талановитого артиста зі своїх дитячих років.

У середині 19 століття в с. Товмач (Товкмач) жила велика родина гончарів. Їх дітей, внуків односельчани називали гончареві хлопці (дівчата), а справжнє прізвище їх — Бойкиня.

У кінці 19 ст. в цьому селі жив парубок з родини гончарів на ім’я Михайло. Ростом невеликий, симпатичний, багато дівчат зітхали за ним. Жила тут мила красуня Орися, яку покохав Михайло. Орися відповіла йому взаємністю. А на неї око кинув панський синочок. Коли дійшло до заручин Михайла і Орисі, пан віддає Михайла служити в царську армію, а Орисю забрав у свої покої.

15 червня 1901 року Орися родила від молодого пана хлопчика, якого називає Никифором. Старший пан відсилає сина за кордон, а Орисю поселив у кінську стайню з хлопчиком, де вона і жила. У стайні у собак народились цуценята і пан змушував Орисю кормити їх грудним молоком, а поряд лежав, плачучи, малий Никифорчик (майбутня знаменитість)…

Повернувся з армії Михайло та й не відмовився від Орисі. Його родина теж прийняла її. Орися стала дружиною Михайла, а Никифора Михайло усиновив. Коли Никифору Михайловичу Бойкині виповнилось 7 років, його віддали навчатись у церковно-приходську школу, де отчим виявив у ньому дар співу і зачислив до церковного хору. Закінчивши успішно церковно-приходську школу, батько Михайло послав його навчатись далі освоювати сільськогосподарські науки. Десь приблизно 1922 року в селі Товмач заїхала молода, гарна, розумна й грамотна жінка — Марія. Никифор познайомився з нею і згодом одружився. У них народилось два хлопчики, які багато в чому наслідували батька. Никифорові дали роботу в Кіровоградській області, куди він і переїхав із сім’єю. Там він працював до 1928 року. Одного разу Никифор поїхав у Товмач відвідати батьків і не зміг вчасно повернутися через буревій і дощ. Цієї ночі під’їхала карета до будинку, де жила Марія, і вивезла сім’ю в невідомому напрямку. Коли ранком приїхав Никифор, то побачив порожній будинок із забитими фіранками вікнами.

Почалися важкі для Никифора дні. Він розшукував синів, але безуспішно. В 1930 році Никифор поїхав до Дніпропетровська здобувати музичну освіту, а разом з тим — шукати своє щастя. Вступив у Дніпропетровський музично-театральний технікум, який успішно закінчив у 1935 році. Був солістом Дніпропетровського (1935-1941рр.), об’єднаних Дніпропетровського і Одеського (Красноярськ 1941-1944 рр.), Харківського (1944-1947 рр.), Пермського (1947-1963 рр.), театрів опери і балету. За свою благородну працю Никифор Михайлович в 1951 році став лауреатом Державної премії СРСР, а в 1957 році одержав звання народного артиста РРФСР.

До війни Никифор знайшов своїх синів. Один із них — Олексій загинув у бою під Сталінградом, а про іншого нічого не знаю…

boykunНикифор був невід’ємною частиною своєї малої батьківщини — села Товмач, завжди говорив українською мовою. Після визволення Товмача від фашистів у березні 1944 року прийшла перша пошта. Звідусіль надходили білі трикутнички і серед них — лист, адресований жителям села від Бойкині Н.М. Згодом прийшла посилка батькам з далекого Красноярська. Коли він приїздив відпочивати влітку, то любив проводити зустрічі зі своїми ровесниками-односельчанами. Двічі була організована зустріч із земляками в шкільному залі. Його попросили заспівати, і він виконав пісню «Розпрягайте, хлопці, коні!» Уявляєте, як в маленькому залі заспівав баритон? Лампи потухли!

Він народився 15 червня 1901 року, а моя мама Мотя — 20 грудня того ж року, отож вони товаришували. Коли він проходив повз нашу хату, завжди зупинявся, подовгу гомоніли з мамою. Якщо мами не було у дворі, він гукав її: ходи-но поговоримо! Розмови в них були щирими на різні спільні теми.

Вдруге Никифор був одружений на артистці Лідії, з якою приїздив у село. Одного разу ми з мамою завітали до їх родини. В цей час Никифор сидів на стільчику і читав книжку, гойдаючи Ліду в гамаку. Баба Орися каже моїй мамі: «Бачиш, Мотю, привіз недоколихану та й гойдає!» Чомусь не любила її. Перебуваючи в Красноярську, вони виступали в холодних приміщеннях театрів, Ліда застудилась і в 1960 роках померла.

Никифор Михайлович завжди ходив у білому костюмі і білих парусинових туфлях. Коли він повертався з магазину, то завжди пригощав мене цукерками, халвою, але я соромилась до нього підходити, і він передавав гостинці через мою маму.

У діда Михайла був город до берега, де протікала широченька річечка, і великий сад скоростиглих яблунь. Сільські діти, як діти — змовились піти до діда Гончара по яблука. Дід же сторожував сад — виносив труну, набиту запашним сіном, лягав у неї, а в руці — ковінька. Він махав нею і кричав: «А ви, садові дітки, начувайтесь, встану ось, то знатимете, як красти яблука у діда Гончара!» А діти у пазухи нарвуть яблук і мерщій тікають. Якщо труна розсихалась, то дід тягнув її за мотузку до річки розмочувати. В 1944 році дід Михайло завдяки тій труні врятував життя двом солдатам. До приходу нашої армії він їх переховував у трунах на горищі.

Під час війни дід Михайло зробив жорна, де односельці мололи зерно на борошно. Дітям, що не доставали крутити корбу, зробив підставку. Була і ступа, щоб товкти пшоно. Гарців не брав, а баба Орися підкормлювала тих, хто непритомнів вже з голоду.

У нашій хаті дід Михайло був частим гостем, бо він йшов повз нашу хату до магазину, а мама моя шила бабі Орисі кофти, спідниці.. Я завжди з радістю зустрічала діда Михайла, бо в кишені у нього для мене були ласощі. Я дуже любила вислуховувати дідові розповіді про сина Никифора. Отож, про все, що чула, тепер прийшов час, відтворити на папері…

Коли померла баба Орися, Никифор Михайлович приїздив, а от на похорон діда Михайла не зміг приїхати, бо перебував дуже далеко. Діда поховала його племінниця Люба. Згодом Никифор переписав на неї батьківське майно.

Сам Никифор помер далеко від малої батьківщини. Царство Небесне йому, нехай земля буде пухом, тихий вітерець гонить у рідні землі України білі пухнасті хмаринки синім небом, над його могилкою цвітуть київські каштани рожевим цвітом, білим цвітом цвіте українська калина. А ми, земляки такої талановитої відомої постаті, щоб пам’ятали про його вклад у культурний розвиток країни.

Інна КОТЕНКО-ЧУБЕНКО, учасник війни, ветеран педагогічної праці, с. Водяне

      

DMC Firewall is a Joomla Security extension!